Цей сайт використовує файли cookie для надання послуг і відповідно до Політика Файлів Сookie
Ви можете вказати умови зберігання або доступу до файлів cookie у своєму веб-браузері.
ПІДТРИМАЙ АРМІЮ УКРАЇНИ ПОЖЕРТВУЙ
Новини

Знану українську колискову переспівали у Бразилії: у кліпі зняли біженок з України в різних країнах (ВІДЕО)

Пошир на Фейсбуці
Знану українську колискову переспівали у Бразилії: у кліпі зняли біженок з України в різних країнах (ВІДЕО)

Популярну українську колискову переспівали у Бразилії

Вийшла прем'єра кліпу української співачки Валентини Левченко. Вона заспівала українську колискову із бразильськими виконавицями. Кліп допоміг створити відомий режисер, а його героїнями стали жінки, які стали біженками через війну в Україні. Деякі з них перебувають у Польщі.
Ідея осучаснити пісню «Ой ходить сон» з’явилася у Валентини Левченко, української співачки, яка працює в жанрі “world music”. Валентина часто їздила до Бразилії, а з початком повномасштабного вторгнення, будучи у цій країні – допомагала з евакуацією українським жінкам. 

«Я разом з ними не спала, переживала кілометрові черги на кордоні, шукала місце для ночівлі, перевіряла безпеку доріг та  стежила за повітряними тривогами. І починала день з десятків повідомлень «ви живі?» ,- розповідає Валентина.
Пропускаючи крізь себе історії вимушених переселенок, співачка й згадала українську народну пісню. 

«У колисковій Сон питається у Дрімоти, де вони будуть ночувати. Дрімота відповідає, що там де хатинка теплесенька. Я проспівала це подумки і зрозуміла, що через війну мільйони наших матерів не знали, де вони з дітьми будуть ночувати. Усі мріяли про «хатинку теплесеньку», але спати доводилося, де пощастить».

Робота над піснею почалася ще навесні. Із запису аудіо, у якому взяли участь бразильські співачки. Українська далася їм легко - бо за звучанням м’яка, схожа на португальську (офіційна мова у Бразилії). Та найскладнішим і найтривалішим періодом (загалом майже 5 місяців) стала робота зі створення відеокліпу. Спочатку – відбір історій евакуації жінок, які увійшли до кліпу. З-поміж 40-ка найбільш вражаючих – обрали 20.

У кожної жінки – історія, яка не залишає байдужим: Світлана врятувалась після 2 - х ракетних атак, Олена - пішки йшла 6 годин у темряві до кордону. Аня – пережила облогу “Азовсталі”.
“По роботі я неодноразово була на “Азовсталі”. Вдягала “спецовку”, ходила по цехах. Тому чекала звільнення полонених із особливим болем. А коли дізналася історію Ані Зайцевої, дружини “азовця”– Аня провела у сховищі “Азовсталі” 65 днів і досі чекає чоловіка з полону – то дуже захотіла, аби і вона стала частиною нашого відео”, - говорить Валентина.  
Після відбору історій – зйомки, ними опікувався режисер Олексій Тараненко. Дистанційно із Києва давав вказівки героїням кліпу: тимчасово переміщеним жінкам в Україні, Німеччині, Італії, Австрії, Болгарії, Польщі, Великій  Британії та Угорщині. І майже усі героїні знімали відео власними силами, без допомоги професійних операторів. 

Трек “Ой ходить сон коло вікон” уже доступний до прослуховування на всіх стримінгових сервісах.

ЛІНК НА СТРІМІНГИ - https://orcd.co/kolyskova

Гроші, які будуть зібрані від прослуховування - перерахують фонду Help in Mukachevo, який опікується будинком сиріт, вивезеним із окупованих територій.

Відеокліп на пісню

А тут - історії жінок із кліпу ( у тій послідовності, у якій вони з'являються у відео)

  • 1) Мама Юля та донька Квітослава. Київ
Восьмий місяць вагітності Юля провела у Києві в бомбосховищі — на початку війни бойові дії відбувались прямо біля їхнього дому. Разом із маленькою Квітославою вони продовжують мешкати в Києві: «Змінили будинок, тож у те бомбосховище вже не потрапимо».

2) Мама Ольга та син Устим. Київ — Івано-Франківська область

Мене звати Ольга, сина мого — Устим. Ми з Києва, зі сторони Ірпеня. Виїхали з міста в перший день повномасштабного вторгнення. Устиму тоді був рік і 7 місяців. Вагалися, але коли над нашим будинком пролетіли літаки і буквально через короткий час повідомили, що відбулась атака на Гостомельський аеродром, зрозуміли, що все дуже серйозно. Їхали втрьох, а ще дві кішки і собака. Довго. До пункту призначення дісталися лише 26 лютого. Дорога була важка, чули сирени, бачили стовпи диму, їхали по полю в повній білій задимленості, довго стояли в заторах вузенькими сельськими дорогами. Мешкали в маленькому селищі в Івано-Франківській області, зараз повернулися до Києва. 

3) Мама Віта, діти Яся, Зоря, Олекса.
Київ — Німеччина

З Києва виїхали 24 лютого, після перших вибухів. Речей узяли на два дні, зупинилися в друзів під Києвом — у с. Стави. Усю ніч слухали звуки реактивних літаків над головою. Зрозуміли, що перечекати треба довше і у безпечнішому місці. Тому на наступний день вирушили у Хмельницький — до мами. Тоді у Хмельницькій області почались ракетні обстріли військових частин. Дві ночі ми провели у старому тісному льосі. Там же середня донька зустріла свій день народження — під завивання сирен.

Потім поїхали в Чернівецьку область, тоді провели 7 годин на кордоні з Румунією, далі Угорщина, на якийсь час зупинилися в Словаччині. Зараз переїхала до Німеччини, живу в таборі для біженців. 

4) Мама Анна та доньки Віра (26 років) і Даша (7 років).
Бердянськ — с. Коркине під Прагою (Чехія)

Вивезла з окупованого Бердянська чотирьох дівчат
Бердянськ окупований росіянами з 28 лютого. Родина майже місяць прожила в підвалі, вночі був мороз і вода замерзала у відрах і крані. З ними разом жили кіт Тимофій і французький бульдог Фрейя. Врешті Анна наважилась на відчайдушну втечу з окупації на авто, із собою взяли ще двох дівчат 23 та 15 років. Відстань у 200 км до Запоріжжя їхали майже 12 годин, пройшли понад 15 блокпостів, здолали дорогу зі згорілими автівками, снарядами в асфальті та замінованими узбіччями. Потім Дніпро та Львів, там лишилася волонтерити середня донька. Втеча до Чехії зайняла 6 днів, поки мешкають там. Дуже чекають на повернення додому — в окупованому  Бердянську лишилися чоловік Анни, її мама та ще один пес.

5) Мама Вікторія, син Влад. Бердянськ — Велика Британія (Лондон)

Прокинулась у Бердянську о 4:50 від дзвінка мого колеги, що почалася війна і треба бігти. Доки їхали до Дніпра, там вже чекали зібрані мама, чоловік і донька. Три дні важкими шляхами їхали на захід України, там перебували до 15 березня, періодично переховуючись від сирен у підвалах. Потім чоловік таки змусив виїхати за кордон. Змінили 5 країн, 6 домівок, дехто зраджував і не надавав житла, або хотіли використати нас, щоб показати, як росіяни нас «рятують». Тимчасовим прихистком стала Чехія, де мені допомогли люди з Канади. Зустрілася там з сином та батьком (не бачилися рік), щоб попрощатися, далі вирушила з донькою в Англію. Поки закріпилися в Лондоні на 2-3 роки.  Мама в Швеції, син залишається в Польші, чоловік в Україні. Коли всі знову зустрінемося? Не знаю.

6) Мама Аня, дочка Руслана.
Київ — Варшава (Польща)

Дуже вагалися, чи виїжджати з Києва, але прийняли рішення їхати. Спершу виїхали на захід України, потім проїхали пів Європи, провели в машині 5 днів, повернулися до Варшави. Зараз Аня знайшла роботу за кордоном, працює. 

7) Мама Марія, діти Тимофій і Софія

Від початку нападу росії і до 6 березня перебували в Києві. У перші дні вторгнення спостерігали пересування броньованої техніки окупаційних військ по одному з центральних проспектів Оболонського району. Під час повітряних тривог спускались до підземного паркінгу, ночували в коридорі квартири, постійно прислухалися до віддалених артилерійських вибухів та вибухів від роботи ППО. Молилилися та медитували, намагалися тримати в балансі свій психо-емоційний стан.6 березня на одному з евакуаційних потягів вирушили на захід України. Потяг був повністю заповненим родинами з дітьми. Довелося прямувати всю дорогу стоячи в коридорі, діти спали на валізах. Далі була вимушена виїхати з дітьми до США за програмою u4u. Чоловік залишився в Києві. 

8) Мама Юлія та донька Євгенка, Німеччина. 4 дні перетинала кордон. Повернулася в Україну.

Із села Дмитрівка на Київщині до міста Анклам у Німеччині добиралися 4 дні: автобусом, потягом, автомобілем. Коли перетнули польський кордон, обидві плакали так, що волонтери розводили руками.

9) Мама Ольга та син Іван, зараз у Польщі. 

Сина звати Іван, зараз йому трохи більше року. Ми з ним виїхали з Дніпра евакуаційним потягом та живемо в Польщі, де доведеться. Спершу мешкали у передмісті Плоцька, в парафії Святої Фаустини, тут було багато мам з України. Потім переїхали в межах Польщі. Заради безпеки дитини ми з чоловіком змушені були розділити нашу міцну родину на невизначений термін, це був найскладніший вибір у моєму житті.

10) Мама Oлена, діти Інна та Яна. 
Київ — Німеччина 

Ми родом із Донецька, під час подій 2014 року були вимушені переїхати до Києва. Там прожили 8 років, аж поки війна знов не здогнала нас. Жахливий ранок 24 лютого ми не забудемо ніколи.Пробули в Києві 2 дні й вирішили задля безпеки дітей їхати на захід України. Їхали два дні через затори та комендантські години, спали в машині біля заправки, адже всі місця для ночівлі були зайняті. Далі вирушили до кордону з Румунією, де попрощалися з чоловіком. Під’їхати до самого кордону було неможливо через чергу, довелося 6 годин іти пішки. У мене та двох діточок було по рюкзаку за плечима і ще важка валіза — це все, з чим ми тікали від війни.Ми не знали, де будемо жити, що будемо там робити, в нас немає родичів або знайомих за кордоном. Ми просто тікали від війни. Якийсь час мешкали в Німеччині у місті Штуттгарт, далі переїхала з дочками до Сполучених Штатів Америки за програмою підтримки для українців.

11) Мама Ольга та син Михайло (1 місяць). Київ — Таллінн (Естонія)

Три дні добиралася до Естонії з місячним сином
Міша народився передчасно, був слабкий та маленький. Ми провели одну ніч у метро, а потім вирішили з чоловіком, що безпечніше сидіти вдома за правилом "двох стін". Так прожили в коридорі 2 тижні. Дорога до Таллінна зайняла 3 дні: 13 годин у потязі (5 із них в абсолютній темряві), близько 15 годин провели в таборі для біженців у Польщі, 17 годин їхали через Польшу, Литву та Латвію.Перші місяці малюка перебували в Естонії, щоб зробити всі необхідні вакцини, потім проїхали Іспанією. На момент виходу кліпу сподіваються бути вже в Україні).

12) Мама Каріна, доньки Катя та Ніка Дніпро — Штайнбрун (Австрія)

Ми виїхали з Дніпра 25 лютого. Так швидко, бо чоловік з Донецька, він вже бачив війну і сказав, що краще не буде та часу у нас немає. Поїхали своєю машиною об’їздними дорогами, добиралися 3 дні з двома ночівлями. Молодшій доньці тоді було 5 місяців і вона була повністю на грудному вигодовуванні, тож поки півтори години стояли на заправці, у малечі був обід, а у нас черга.У Гайсині нас прихистили люди у себе вдома на ночівлю, бо всі готелі були зайняті, в Тернополі переночували у родичів.Кордон переходили в Ужгороді на пішому КПП в Селминцях, через страшенну чергу на кордоні для авто не вийшло переїхати машиною. Чоловік лишився в Ужгороді. Я з доньками опинилася в Словаччині на кордоні, де ми чекали машину близько 5 годин, щоб потрапити до найближчого містечка. Потім мама з чоловіком забрали нас до себе в Штайнбрун (Австрія). Зараз перебуваємо тут. Відвідувала Україну і сподіваюся влітку остаточно повернутися додому!

13) Мама Олена, діти Мішель (10 р.), Лаура (8 р.), Сімона (6 р.), Натан (4 р.). Лишилися в Києві

Я директорка 6 шкіл «Приватні школи Олени Вєдєрнікової», спортивного садочку у м. Києві та повноцінної онлайн школи.24 лютого о 6 ранку я вже була в офісі і писала відео для наших всіх батьків: усі, кому було страшно і не було куди бігти – збирались у наших школах з друзями, сусідами, собаками, котами…Ми готувались до війни і найстрашнішого задовго до. Цього дня у Натана був день народження, якого він чекав цілий рік: аніматори, торт, друзі….Вилітаючи під сирени з офісу вже додому до дітей, я тримала в голові єдину думку: «Малому треба купити подарунок! Це не його війна…». І я полетила в найближчий супермаркет. На касі виявилось, що приймають лише готівку, а я в піжамі… Я знайшла у кого в залі можна випросити готівку, перекинула гроші з картки, обійняла і вийшла щаслива з великим кіндером… Лише на нього вистачило коштів у хлопця з повним власним кошиком. Та я була щасливою, у малого є подарунок!

Потім було багато страшних моментів і паралізованих станів. Я мала приймати непопулярні рішення і одне з них лишитись з усіма в Києві. Моя Лаура має особливості розвитку та епілепсію, вона могла дуже важко перенести переїзд чи не перенести його зовсім…Ми лишились. У приватному будинку в центрі облаштували бомбосховище, та після кількох днів перестали до нього ходити, бо наслідки від стресу вже давали себе знати.Ми облаштували туалетну кімнату, що мала дві стіни та була умовно безпечною.
Усі наші діти по школах мали змогу триматися разом онлайн. Щодня я тримала адмінів та вчителів, а вони дітей та батьків. Так ми всі разом змогли на великій відстані відчувати підтримку, обійми та турботу.Ми одягали, годували, передавали речі, навчали… За тиждень ця робота переросла в величезну волонтерську хвилю, яку я очолила, а моя команда змогла на себе взяти всю організацію навчання по школах уже дистанційно.

Так ми навчились приймати в своїй школі фури з гуманітаркою, сортувати та передавати за запитами, самі писати запити й шукати те саме необхідне, що потрібно для наближення перемоги. 1 серпня ми порахували, що з лютого через мене пройшло гуманітарної допомоги військовим та населенню на 25 млн грн. На сьогодні вже й не рахували, та продовжуємо свою волонтерську справу і зараз, тримаючи дітей, родини, військові підрозділи на забезпеченні.

У нас закінчили навчальний рік онлайн 250 дітей з різних куточків світу. Відновили роботу всі моі 5 офлайн шкіл та садочок у Києві (влітку таборуванням, а з 1 вересня повноцінним навчанням з усіма облаштованими укриттями, приймаючи під час обстрілів людей з усіх сусідніх будинків), збільшили в 5 разів онлайн школу, відкрили офлайн школу у Львові.Наша освітня команда забезпечує роботою в Україні зараз 250 родин та дає освіту близько 400 дітям.Ми ніколи не будемо такими, ким були.У нас вже є фантастичне майбутнє!

14. Мама Тетяна, діти Анастасія (10 років) та Матвій (6 років). Буча — Болгарія 

Початок війни я зустріла в «найгарячішому» місці в'їзд в Бучу зі сторони Києва, там я орендувала квартиру. Довгі 8 днів я була всередині пекла обстрілів, вибухів, коли бомбили аеропорт Гостомеля і захопили Бучу та Ірпінь. Мій кожен день там був як ціле життя (добути зі снігу воду, розтопити її на газовій плиті, провести електрику із сусіднього ЖК, «відкрити» магазин у будинку, щоб запастись продуктами, підвал — дім — підвал. Діти в цей час були зі своїм батьком в іншій частині Києва, і він усіляко перешкоджав їхньому виїзду з міста, я постійно вимагала вивезти їх у безпеку. Після довгих умовлянь батько дітей вивіз їх до Дніпра, а пізніше на кілька тижнів на захід України, після чого знову повернув до Києва без моєї згоди. Весь цей час я вимагала дати мені спілкуватися з дітьми та можливість вивезти їх за кордон, на що отримала повну відмову. Більше того: батько дітей подав на мене заяву в поліцію та прикордонну службу про те, що я вкрала своїх дітей і таємно вивожу їх із країни. Нас із дітьми затримали в поліції Ізмаїла до першої години ночі без води та їжі, а потім тримали 4 години ще й на кордоні з Румунією з повним пакетом документів, лише на підставі заяви батька про відмову у дозволі вивозити дітей (у воєнний час така відмова недійсна). Чиновники просто користувалися службовим становищем і перешкоджали мені убезпечити своїх дітей. А я організувала можливість своїм дітям бути на морі та в колі їхніх однолітків за межами країни, де триває війна.

Ми були два місяці в Болгарії та три місяці в Шотландії, намагалися вибудувати життя там. Умови були дуже різні, але нам завжди  допомагали добрі люди. Моє серце завжди буде з цією країною, а спогади про море Болгарії і тепле солнце завжди буде зігрівати мене в зимові часи. Зараз я та діти в Україні, повернулися додому і намагаємося повернутися до свого нормального життя. Матвій пішов до першого класу, Настя пішла до 5-го. Діти вже знають, що таке бомбосховище і прильоти крилатих ракет до Києва. 

15) Мама Тетяна, діти Марія та Георгій.
Дніпро — Львів

Третього березня виїхали з Дніпра до Львова машиною: три мами та четверо дітей. Їхали 3 доби з двома ночівлями, в Умані та Хмельницькому. Нас прихистили у власних оселях малознайомі люди, нагодували борщем і ставилися як до рідних. Наступного дня, як ми приїхали у Львів, росіяни бомбили вінницький аеропорт, бомби падали тією ж дорогою, якою ми їхали. Нам дуже пощастило. Було дуже страшно.Зараз я так і залишилася з родиною у Львові, працюємо, діти вчаться, я пішла на водійські курси. Намагаємося триматися разом і робити все, що можемо для країни.

16) Мама Альона та син Єгор.
Харків — Болгарія

24 лютого ми почули вибухи і вибігли в підвал нашого будинку там просиділи тиждень без світла і води. Виїхали на Полтавщину три дні пересидіти, але дива не сталося, тож наші сусіди вмовили нас не повертатися зараз на Харківщину. Друзі допомогли зібрати трохи речей і грошей на дорогу, і ми виїхали до Болгарії. Добиралися до табору для переселенців більше доби.Якийсь час були там, але потім повернулися до рідного Харкова. Ворог не лишає надії нас знищити, та ми сильні, тримаємось.

17) Мама Світлана, донька Валентина.
Київ — Летичів, Хмельницька область

Перші три дні війни провели вдома, потім перемістилися в квартиру знайомих на Дорогожичах, але коли вдарили по Київській телевежі неподалік, вирішили виїхати з міста. На той час нам здавалося, що найбезпечнішим транспортним засобом є залізниця, зранку ми приїхали на вокзал, але просиділи там півдня. За цей час звідти виїхало тільки два поїзди (один з яких мав тільки 2 вагони!), ми бачили, як вагони штурмують цілком здорові та боєздатні чоловіки, хоча пріоритет був за жінками з дітьми та людьми похилого віку. Ми зрозуміли, що виїхати з Києва потягом буде дуже важко, тому вирішили поїхати з друзями на авто. У той же вечір ракета прилетіла на Південний вокзал.

До середини травня мешкали в Летичеві Хмельницької області, потім повернулися додому. Дуже чекала на повернення, бо відчувала, що Київ — це саме те місце, де я маю бути.

18) Мама Вікторія, сини Макар (8 років) та Степан (11 років).
Бердянськ — с. Годилів під Чернівцями

Вікторія з дітьми прокинулись від вибухів у Києві 24 лютого. За 15 хвилин зібрали речі, схопили кицьку і поїхали на захід України. Дітям усе пояснювали вже в дорозі. Спочатку думали їхати у Львів, але рідні запропонували готель у с. Годилів на околиці Чернівців. До середини травня мешкали там, а потім повернулися в Київ. Планують залишатися вдома — діти навіть пішли до школи офлайн.

19) Мама Катерина, син Тимофій. Дніпро — Квартейра (Португалія)

З Дніпра виїхали на потязі, далі були автобуси, літак. Дісталися міста Квартейра в Португалії, там нас прихистила місцева жителька. Дуже добра і відверта людина, прийняла нас як свою родину.    Перебуваємо тут і досі.

20) Мама Валя і донька Поліна (2 роки, 5 місяців). Київ — Фульд (Німеччина)

Я з невеличкого селища поблизу Горлівки. В 2014-му я вже тікала від «руского мира», який прийшов на Донбас.Уночі з 25 на 26 лютого ми ночували в підвалі нашої київськоі багатоповерхівки це був мій день народження, до речі.Потім виїхали до родичів під Київ, звідти в Закарпатську область. А потім 5 годин на кордоні, півтори тисячі кілометрів за кермом, і ось ми у Фульді, в Німеччині.

Дорогою поруч була моя подруга, в кріслі на задньому сидінні їхала донька Поліна. Вона добре трималася ми справжня команда. Зараз Поліна часто грається у гру подорож додому, до тата. Ми з дочкою все ще на чужині. Наш чоловік і тато в Україні. Ми не бачились вже більше півроку. Кожного дня ми мріємо про перемогу і повернення додому.

21) Мама Катерина та син Іван (7 місяців). Кривий Ріг — захід України
 

Коли почалася війна синові було 18 діб. Ночами під час сирен ми лежали на холодній підлозі у коридорі. Іванкові виповнився місяць, і ми поїхали з Кривого Рогу на захід України. Їхали дві доби, зупинялись на ночівлю у добрих людей в селі під Вінницею.Зараз остаточно набула статусу внутрішньо переміщенної особи. Моє місто зараз прифронтове, по ньому регулярно прилітають ракети, тож повертатися з дитиною до кінця війни немає сенсу.

22) Мама Крістіна, донька Маша (12)

О 5-й ранку зателефонувала мама з Криму з криками, що почалась війна. Напередодні склали документи та гроші, а речей практично не взяли. Виїхали в Буковель із чоловіком, донькою та кішкою. На виїзді з Києва я пішла купити продуктів, і не могла зрозуміти: чи мені потрібні дрова та сосиски, чи Мівіна. Чи буде взагалі можливість десь ночувати. Стояли в заторі всю дорогу до Буковеля, провели за кермом 26 годин. Бензину ніде вже не було, на заправки теж були черги. 
У Буковелі вирішили не затримуватись, і разом із родиною чоловікового брата поїхали далі. І ось ми, троє жінок, троє дітей і два коти, їдемо на кордон із Польщею. Перед тим як виїхати, батьки давали напуття своїм дочкам, напуття на все життя, цю промову і ці сльози я не забуду ніколи. Ми прощалися назавжди, але обіцяли одне одному, що скоро зустрінемося і все буде добре.

Не спавши ми провели ще в дорозі 30 годин. Сказати, що ми були втомлені і вели машину на автопілоті, це нічого не сказати. На кордоні провели ще три дні в машині, бензину не було, тож машину доводилося весь час глушити. Ночі були дуже довгі, весь одяг, який у нас був, одягли на дітей, але все одно всі похворіли. На третій день на кордоні з’явився бензин, і ми одразу змогли доїхати до маленького містачка в Польщі. Там на нас чекав брат близького друга. Уперше за 6 днів прийняли душ, купили одяг. Побули там ще 4 дні і поїхали далі: через Німеччину Францію, Іспанію, Швейцарію, Люксембург, Іспанію до Португалії. Ми і зараз у Португалії, донька пішла до школи.

23) Мама Катерина, троє дітей (3, 12, 15 років), дві бабусі 72 та 74 роки. 

Перші дві ночі війни просиділи в бомбосховищі, чули прильоти. На ранок третього дня прийняли нелегке рішення покинути Київ. Точно знали, що не хочемо виїжджати за кордон, хоча чоловік і міг скористатися цим привілеєм. Дві ночі провели у родичів в селі під Черкасами, спали всі на підлозі. Потім у Черкаси теж прилетіли ракети, тож вирішили їхати далі на захід. Потім було ще дві доби дорозі, ночівля в селі у геть незнайомих, але дуже гостинних людей, і тільки на 5-й день нашого митарства ми опинились в місці на Прикарпатті, яке стало нашим тимчасовим притулком на найближчі два місяці.Я залишаюсь на заході України з трирічною донькою Марією, поруч із містом, де чоловік служить в ЗСУ. Старші діти 13 і 16 років повернулись в Київ.Марія мріє повернутися додому до Києва, до свого ліжечка в улюбленій дитячій кімнаті.

24) Мама Аня, син Святослав (10 місяців). Маріуполь — Берлін

Моя історія коротко: я провела із 3-місячним синочком 65 днів на Азовсталі. Зараз ми з ним у Берліні. Мій чоловік героїчно захищав Маріуполь, був поранений і досі перебуває у російському полоні.

25
) Мама Анна, доньки Аруся і Ліна. Дніпро —Італія

Ми зустрілися нещодавно. Дівчата шукали маму. А мама шукала дівчаток. Зустрілися і зрозуміли, що хочемо бути разом. На початку зими ми приїхали з Харкова.
Ми вчилися таким новим та дивовижним речам. Зустрічати Новий рік удома. Гладити собаку Шуню. Обійматись і сидіти на ручках просто так. Кататися на машині та дивитись, як в автобусі їдуть ЛЮДИ. Ходити в садок до діток і їхати додому з мамою.
Мама записала дівчаток на музичні заняття і в басейн. Вони готувалися, пірнали у ванні в купальничках та окулярах. Навчалися бути щасливими.
А потім Дідусь зняв велике дзеркало. А мама повісила на стінку гарну ковдру і притягла диван. І дівчатка не поїхали до діток.І весь час дзвонив якийсь Дядя і казав, що треба сісти на диван і дивитися мультики, а ввечері не дозволяв увімкнути світло, і мама не читала книжку в ліжечку. Надворі було мокро і холодно.
А потім… мама купила дівчаткам рюкзачки і поклала туди Зайчика і Ведмедика, дістала валізу, взяла Бабусю і всі поїхали кудись. На поїзді так весело! Але Бабуся чомусь була сумною. Удома залишилися Шуня та Дідусь. Дівчатка стали мешкати біля моря, у сеньйори Анни. Вона хороша. Каже «чао» і дарує подарунки, кофтинки і штанці просто так. Дівчаткам подобається, але вони хочуть гладити Шуню.І весь час питають: «Ми підемо на гірку, а потім ми поїдемо до Дідуся?» Зараз мама і дівчатка повернулися додому в Дніпро.
Приєднуйтеся до нас у Telegram - https://t.me/yavpolshi
Підписуйтеся на нашу сторінку у Viber  - https://cutt.ly/ZVk8pD1
Gość
Надіслати



Шукати поблизу
  • Жінки
  • Чоловіки
Пошук друзів
розширений пошук »
Знайдено:

Будь ближче до нас