Так говорить Хеді Алієва, яка емігрувала з Чечні до Польщі. Вона пройшла величезний шлях від табору для біженців до члена Ради іммігрантів і іммігранток в Гданську (Gdańska Rada Imigrantów i Imigrantek), а також голови Фонду мандруючих жінок (Fundacja Kobiety Wędrowne).
Для YAVP.PL Хеді розповіла про свою історію приїзду в Польщу та адаптації тут.
- Дехто думає, що я пишаюся тим, чим зараз займаюся, але це не так. Пишатися, вважаю, мені нічим, грошей як не було, так і немає. Я - людина війни, я дуже багато пережила, тому завжди кажу: у мене є де спати, є квартира, є їжа. Особливої цікавості до інших речей у мене немає. Своїм прикладом я хочу давати шанс іншим людям, підтримувати їх, коли це необхідно.
Жінкам-мігранткам, з якими я працюю, постійно раджу знайомитися з людьми, збирати якомога більше контактів і нічого не бояться. Думаю, що жінкам з України ще легше адаптуватися в Польщі, ніж іншим. Для цього необхідно постійно виходити в люди, брати участь в різних зустрічах, семінарах. На початку свого перебування в Польщі я відвідала тисячі різних проєктів, семінарів і зустрічей.
- Ти спочатку була в Варшаві, де є багато можливостей. Чому все-таки переїхала до Гданська?
- У Варшаві, коли я жила в таборі, я працювала з дітьми як волонтер. Не хотіла сидіти в таборі для біженців, хотіла чимось займатися. Все почалося з того, що мене з сестрою запросили в чеченський центр «Сінтар». Коли ми там побували, то я вирішила, що потрібно туди приходити вже з дітьми біженців, які перебували в таборі, щоб вони могли вчитися, розвиватися в новій країні.
Кожного дня, крім понеділка і вівторка, я брала приблизно 20 дітей і вела їх до того центру. Одного разу мені зателефонувала директор установи і повідомила, що приїхали гості, які хочуть поговорити зі мною, і я не повинна втрачати таку можливість. Це були високопоставлені особи, в тому числі муфтій Польщі, представники турецького посольства.
Вони хотіли відкрити школу в Гданську і запросили мене допомагати з цим проєктом. Коли я вперше приїхала, то у мене було таке відчуття, що я тут вже колись була. Протягом трьох днів я знайомилася з містом, старувкою, і відчула, що це моє місто. Так і переїхала сюди. Це було в квітні 2013 року.
Спочатку було дуже важко. Зі мною була сестра, через кілька місяців вона повернулася до Варшави. Дві чеченські сім'ї виїхали до Франції, а я твердо вирішила залишитися в Гданську. Займалася освітою дітей, жила на допомогу, яке отримувала з уженду. Грошей вистачало фактично тільки, щоб заплатити за оренду квартири, тому доводилося навіть голодувати.
- Що дало тобі поштовх до дій?
- Десь у вересні 2014 року знайома запросила мене на свято міста, де я вперше зустрілася з паном президентом Гданська Павлом Адамовичем. Він з великою повагою розмовляв з нами, питав, що потрібно людині, що важливо. Я сказала, що нам нічого не потрібно, тільки жити.
Після розмови з ним я зрозуміла, що вже нікуди не поїду, і це додало мені сил. Потім я зрозуміла, що необхідно вчити польську мову і знайти місце, де б я могла навчати російської мови бажаючих. Це, наприклад, були татари, які хотіли вивчити мову своїх бабусь і дідусів. Пізніше я дізналася про Центр підтримки мігрантів в Гданську, там мені допомагали вчити польську мову. Знайшли для нас викладачів-волонтерів.
Потім побачили, що ми шиємо, а у нас були свої машинки і цех в підвальному приміщенні, і почали запрошувати в різні проєкти. І так пішло. Шиттям займалася моя сестра, а я читала, ходила в бібліотеки, в музеї. Мені було так соромно, що я чогось не знаю, тому прагнула більше ходити туди, де можна почерпнути щось для себе. Моєю метою було навчання. Я уявляла, що мені 6 років, і ходила, щоб слухати, слухати, слухати…
Популярні статті
