Цей сайт використовує файли cookie для надання послуг і відповідно до Політика Файлів Сookie
Ви можете вказати умови зберігання або доступу до файлів cookie у своєму веб-браузері.

Польща: непростий шлях жінки-мігрантки. Інтерв'ю з Хеді Алієвою

25.07.2020.
Польща: непростий шлях жінки-мігрантки. Інтерв'ю з Хеді Алієвою
"Я завжди кажу, що хочу бути прикладом, щоб показати, що людина, незважаючи на свій вік або іншу релігію, може знайти собі місце в еміграції, якщо добре постаратися".
Так говорить Хеді Алієва, яка емігрувала з Чечні до Польщі. Вона пройшла величезний шлях від табору для біженців до члена Ради іммігрантів і іммігранток в Гданську (Gdańska Rada Imigrantów i Imigrantek), а також голови Фонду мандруючих жінок (Fundacja Kobiety Wędrowne).  

Для YAVP.PL Хеді розповіла про свою історію приїзду в Польщу та адаптації тут. 

- Дехто думає, що я пишаюся тим, чим зараз займаюся, але це не так. Пишатися, вважаю, мені нічим, грошей як не було, так і немає. Я - людина війни, я дуже багато пережила, тому завжди кажу: у мене є де спати, є квартира, є їжа. Особливої цікавості до інших речей у мене немає. Своїм прикладом я хочу давати шанс іншим людям, підтримувати їх, коли це необхідно. 

Жінкам-мігранткам, з якими я працюю, постійно раджу знайомитися з людьми, збирати якомога більше контактів і нічого не бояться. Думаю, що жінкам з України ще легше адаптуватися в Польщі, ніж іншим. Для цього необхідно постійно виходити в люди, брати участь в різних зустрічах, семінарах. На початку свого перебування в Польщі я відвідала тисячі різних проєктів, семінарів і зустрічей. 

-
Ти спочатку була в Варшаві, де є багато можливостей. Чому все-таки переїхала до Гданська?  

- У Варшаві, коли я жила в таборі, я працювала з дітьми як волонтер. Не хотіла сидіти в таборі для біженців, хотіла чимось займатися. Все почалося з того, що мене з сестрою запросили в чеченський центр «Сінтар». Коли ми там побували, то я вирішила, що потрібно туди приходити вже з дітьми біженців, які перебували в таборі, щоб вони могли вчитися, розвиватися в новій країні.

Кожного дня, крім понеділка і вівторка, я брала приблизно 20 дітей і вела їх до того центру. Одного разу мені зателефонувала директор установи і повідомила, що приїхали гості, які хочуть поговорити зі мною, і я не повинна втрачати таку можливість. Це були високопоставлені особи, в тому числі муфтій Польщі, представники турецького посольства. 

Вони хотіли відкрити школу в Гданську і запросили мене допомагати з цим проєктом. Коли я вперше приїхала, то у мене було таке відчуття, що я тут вже колись була. Протягом трьох днів я знайомилася з містом, старувкою, і відчула, що це моє місто. Так і переїхала сюди. Це було в квітні 2013 року. 

Спочатку було дуже важко. Зі мною була сестра, через кілька місяців вона повернулася до Варшави. Дві чеченські сім'ї виїхали до Франції, а я твердо вирішила залишитися в Гданську. Займалася освітою дітей, жила на допомогу, яке отримувала з уженду. Грошей вистачало фактично тільки, щоб заплатити за оренду квартири, тому доводилося навіть голодувати.

- Що дало тобі поштовх до дій? 

- Десь у вересні 2014 року знайома запросила мене на свято міста, де я вперше зустрілася з паном президентом Гданська Павлом Адамовичем. Він з великою повагою розмовляв з нами, питав, що потрібно людині, що важливо. Я сказала, що нам нічого не потрібно, тільки жити

Після розмови з ним я зрозуміла, що вже нікуди не поїду, і це додало мені сил. Потім я зрозуміла, що необхідно вчити польську мову і знайти місце, де б я могла навчати російської мови бажаючих. Це, наприклад, були татари, які хотіли вивчити мову своїх бабусь і дідусів. Пізніше я дізналася про Центр підтримки мігрантів в Гданську, там мені допомагали вчити польську мову. Знайшли для нас викладачів-волонтерів.  

Потім побачили, що ми шиємо, а у нас були свої машинки і цех в підвальному приміщенні, і почали запрошувати в різні проєкти. І так пішло. Шиттям займалася моя сестра, а я читала, ходила в бібліотеки, в музеї. Мені було так соромно, що я чогось не знаю, тому прагнула більше ходити туди, де можна почерпнути щось для себе. Моєю метою було навчання. Я уявляла, що мені 6 років, і ходила, щоб слухати, слухати, слухати…
Не було, напевно, жодної зустрічі, де б мене не було. Спочатку я нічого не розуміла, але сідала на перший ряд і уважно все слухала. Іноді бувало і так, що я засинала. Був такий випадок, я брала участь в науковій конференції, під час якої заснула, і телефон випав у мене з руки (я його тримала в руках спеціально)…

Паралельно я вчила дітей і працювала з жінками. Я бачила, як багато у них проблем, адже жінки все-таки більше дискриміновані, з ними частіше поводяться несправедливо. Особливо це відчувають ті, хто переїхали сюди. 

- А як з'явилася ідея створити свій Фонд Kobiety Wędrowne?  

- Починалося все з неформальної діяльності. З уженду у справах іноземців мене запрошували в табір для біженців, як експерта. Просили, щоб я поговорила з людьми, які там знаходилися, допомогла їм впоратися з проблемами, що виникали.  

Я з багатьма розмовляла. Серед жінок були і українки, і громадянки Казахстану, Таджикистану, Азербайджану. У кожної з них була своя історія. Я шукала для цих жінок психологів, допомагала звільнити їх з цього табору. Роботи було дуже багато. 

Пізніше я відчула, що надійшов час стати незалежною і вирішила створити свою організацію. Зараз вже від її імені допомагаю жінкам, які мають проблеми з польською прикордонною службою. З нами співпрацює дуже відомий юрист, і коли потрібно, то я звертаюся до нього за допомогою. Також допомагаємо жінкам, які перебувають у закритих таборах. Надаємо допомогу психолога, юриста.

- Чим ще ти займаєшся, крім справ у Фонді? 

- Проводжу дослідження, пишу наукові роботи про проблеми жінок і дітей. Нещодавно закінчила роботу над статтею про «використання біженців». Буває, що різні організації створюють проєкти нібито для допомоги цим людям, але результативних ефектів немає. Люди приходять туди, беруть участь, вірять, що їм допоможуть. Насправді відсутня міжкультурна чутливість. Не до кінця підготовлені фахівці для роботи з цим контингентом. 

Також закінчила роботу над статтею "Жінки, зроблені з каменю". Це про жінок з країн колишнього СНД. З цією роботою професор Гданського університету Дорота Яворська мала поїхати до Флоренції, але у зв'язку з епідемією довелося поки що все відкласти.

- Ти вже дві каденції перебуваєш в Ради Мігрантів при президенті Гданська, що це тобі дає? 

- Найцікавіше для мене було отримати можливість познайомитися з представниками інших країн. Багато чого можна було навчитися, для нас проводили семінари, курси. Кожна зустріч щось давала. Я ще не вирішила, чи піду на третій термін, думаю, потрібно дати іншим людям шанс. Тут дуже багато молодих мігрантів з різних країн і, думаю, що від них буде більше користі.

У мене багато планів на майбутнє. Ми розширюємо організацію, відкриваємо представництво
у Варшаві, готуємо цікаві проєкти. Наприклад, наступного року в нас буде проєкт, в якому будуть брати участь 5 дівчат, жінок-іммігранток. Для них підібрали менторів, наставників, які будуть їм допомагати реалізувати свої мрії. Хтось хоче відкрити свою фітнес-студію, хтось займатися фотографією і т.д.

Крім цього, у мене є мрія відкрити кондитерську, щоб допомагати бідним людям. Це я хочу реалізувати за гроші, зароблені організацією з різних проєктів. А потім буду готувати жінку, дівчину-спадкоємця, яка прийде на моє місце. На це піде 5-8 років.




Gość
Надіслати


 
 
Przeczytaj poprzedni artykuł:
Польша: непростой путь женщины-мигрантки. Интервью с Хеди Алиевой
Польша: непростой путь женщины-мигрантки. Интервью с Хеди Алиевой

“Я всегда говорю, что хочу быть примером, чтобы показать, что человек, несмотря на свой возраст или другую религию, может найти себе место в эмиграции, если хорошо постараться”.

ZAMKNIJ

Будь ближче до нас